У виданні на допомогу керівникам фольклорних ансамблів представлено фрагменти обрядової вокально-хореографічної композиції іршавського села

      

    Провідний методист Обласного організаційно-методичного центру культури Мар’яна Чегіль у виданні представила старовинний обряд – весілля, який побутує у селі Приборжавському Іршавського району Закарпатської області.

         Також подано історію села Приборжавське, здійснено літературно-графічний запис танцю, опис рухів, упорядковано нотний матеріал.

         Стане у пригоді викладачам коледжів, училищ культури та шкіл естетичного виховання, клубним працівникам, керівникам фольклорних ансамблів під час підготовки та проведення обряду весілля.

      Чегіль М.М. Приборжавське весілля: Фрагменти обрядової вокально-хореографічної композиції села Приборжавське Іршавського району Закарпатської області. – Ужгород: КП «Ужгородська міська друкарня», 2014. – 48 с. + 16 с. іл.

Вл.інф

 

http://zakfolkcenter.at.ua/

У Хусті відбудеться вже VI Відкритий фестиваль-конкурс стрілецької пісні «Красне поле»

У рамках святкування 76-ї річниці Карпатської України 14–15 березня 2015 року у Хусті відбудеться VI Відкритий фестиваль-конкурс стрілецької пісні «Красне поле». Нагадаємо, засновниками й організаторами фестивалю є Закарпатська обласна державна адміністрація, управління культури Закарпатської облдержадміністрації, Обласний організаційно-методичний центр культури, Хустська районна державна адміністрація, відділ культури і туризму Хустської райдержадміністрації, Хустський міськвиконком, управління культури, молоді і спорту Хустського міськвиконкому. До участі у фестивалі-конкурсі запрошуються аматорські вокально-хорові колективи, солісти-вокалісти, дуети, тріо, квартети, виконавці авторської пісні. Вік виконавців необмежений. Докладніше про захід, умови участі в ньому, бланк анкети учасника – у пропонованому за посиланням Положенні.  На фото: Василь Снітар – соліст Стеблівської дитячої школи мистецтв, Хустський район Вл. інф

http://zakfolkcenter.at.ua/

«ПОБАЧИВ СВІТ ЧЕРГОВИЙ НОМЕР ЩОКВАРТАЛЬНОГО ВІСНИКА «КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА»

       

         Журнал, нагадаємо, видається з 2003 року Обласним організаційно-методичним центром культури і фіксує культурно-мистецьке життя Закарпаття.

        Одразу привертає увагу колоритна світлина (автор Юрій Мельник), на якій зафіксована режисер народного театру Свалявського районного будинку культури Маріанна Попович.

        Свіжий випуск – це два спарені номери. Він складається із десяти рубрик: «Коротко» (18 статей), «Відлуння подій» (17 статей), «Ювілеї» (7 статей), «Творча майстерня» (8 статей), «Цікаво знати» (2 статті), «У світ», «Постаті»,  «Актуально», «Стане у пригоді», «Пам’ять» – по одній.  Представлено матеріали 29 авторів.

        Теплотою відзначається інтерв’ю з народним учителем України Золтаном Жоффчаком, багато цікавих фактів про своє життя розповів народний  художник України Іван Бровді. А запропонував обидва матеріали відомий журналіст Василь Бедзір. Думками про щастя, мистецькі напрямки та секрети творчості ділився з Володимиром Мишаничем ужгородський художник Микола Іванчо. Ґрунтовну статтю про митця-філософа Яна Пашка із Хуста з нагоди 80-річчя  від дня народження підготував Володимир Мишанич. Життєвий і творчий шлях музиканта Мирослава Шутка описала у статті «Спочатку була скрипка, а потім – віолончель!» Юлія Тетерюк-Кінч. Про традиційні вишивки, ляльки-мотанки та свої творчі досягнення розповідала Василеві Бедзіру заслужений майстер народної творчості України, ювілярка Людмила Губаль. Кандидат педагогічних наук Олена Юрош із любов’ю та знанням справи написала про Ужгородську дитячу музичну школу № 1 імені П.І.Чайковського з нагоди  70-річчя закладу.

         Про викладача Ужгородського коледжу культури та мистецтв Марію Гомоляк і о.Миколая Лаурука із Румунії написані змістовні та повчальні статті кандидатом філологічних наук, заслуженим діячем мистецтв України Іваном Хлантою. Досягненнями і проблемами, які існують у галузі культури, ділився з Володимиром Мишаничем начальник відділу культури і туризму Берегівської райдержадміністрації Ласло Галас.

          Про прем’єри, гастролі і цікаві епізоди  34-го театрального сезону Закарпатського академічного обласного театру ляльок «Бавка»  повідомила Ніна Малишка. А заслужений працівник культури України Василь Кобаль по-батьківськи, щиро розповів про молоді таланти Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв.

        Два матеріали представив постійний дописувач, заслужений працівник культури України Василь Габорець. У рубриці «Постаті» опубліковано статтю про відомого закарпатського громадсько-культурного діяча Василя Русина (1935–2010), а у рубриці «У світ» – рецензію на книгу Віктора Шостака «Цінності, що виходять за межі часу».

         Для керівників самодіяльних художніх колективів і шанувальників народної творчості запропоновано закарпатську народну пісню з нотами «Ах, Боже муй» в обробці заслуженого працівника культури України Наталії Петій-Потапчук.

          Уперше на сторінках журналу виступив науковий співробітник Закарпатського краєзнавчого музею Михайло Біланич і запропонував цікаву статтю про скульптора-ливара ХІХ століття із села Шелестово Мукачівського району Валентина Віллашека.

          Також широко представлено у номері участь самодіяльних колективів Закарпаття у фольклорних фестивалях як в Україні, так і за кордоном. Декілька  матеріалів присвячено відкриттю виставок робіт відомих у краї художників та майстрів народної творчості, описано низку культурно-мистецьких акцій.

          Уже десять років поспіль упорядковує та готує матеріали до друку завідувач редакційного сектору Обласного організаційно-методичного центру культури Марина Офіцинська. Проілюстровано журнал «Культурологічні джерела» яскравими та якісними фотографіями.

          Отже, приємного перегляду і читання.

          До слова, у 2014 році побачили світ три журнали.

                                                                                                                       Людмила Веклюк,

                                                  завідувач відділу Обласного організаційно-методичного центру культури

  http://zakfolkcenter.at.ua/

Марія Капцош: «Культура формує інтелект людини»

…Поле пересіяти ще можна. А життя… Один раз живемо: ні переорати, ні пересіяти. Через те треба прокладати рівну борозну й сіяти чистим, добірним зерном.

Юрій Мушкетик

 

             Кожен захоплюється неповторними краєвидами, які оточують село Приборжавське. А через нього протікає річка Боржава, в яку зливаються й інші потічки, що живлять цілющою водою навколишню природу. Тож не дивно, що тут одвіку селилися люди. Ця краса чарівна і вабила, а мальовничі ліси, гори, долини дозволяли людям мати необхідне для прожиття. Тут, у рідному селі, пригадує Марія Дмитрівна, материна пісня, живе слово, заворожуючі голоси дримби, сопілки, цимбалів, поклик трембіти були тими золотими ключиками, що відчиняли людські серця, несли чистий струмінь народного мистецтва. «До мене, – стверджує Марія Капцош, – народна пісня прийшла, як звично приходила у дитинстві до мого і попередніх поколінь, маминим голосом. Я дуже зримо бачу ті довгі зимові вечори в натопленій селянській хаті, коли мама при гасовій лампі біля стола пряла кужіль і час від часу наспівувала ту чи іншу пісню-коломийку. Я любила слухати пісні і часто задумувалася над тим, про що співалося в коломийці. Народна пісня – цілюща жива вода, своєрідні ліки од усіх криз і катастроф. У неї, без сумніву, Богом закладена зернина любові до рідної землі».

           Справді, все почалося з рідного села Приборжавське, що на Іршавщині, де 13 грудня 1953 року народилася Марія Капцош. У 1972 році закінчила Хустське культурно-освітнє училище за спеціальністю – керівник самодіяльного оркестру народних інструментів. Трудову діяльність розпочала першого серпня 1972 року на посаді директора будинку культури села Приборжавське, де працювала до лютого 2013 року.

            З 1972 року Марія Дмитрівна – керівник гуртків: вокального, солістів-вокалістів, тріо художньої бригади, художнього слова, драматичного. З 1990 року керує народним фольклорним ансамблем «Приборжавська долина». За підсумками Всесоюзного соціалістичного змагання клубних установ за 1988 рік в Українській РСР Приборжавський будинок культури нагороджений Дипломом Міністерства культури СРСР і ЦК профспілки працівників культури третьої грошової премії. Шостого листопада 2002 року будинок культури нагороджений Почесною грамотою Закарпатської облдержадміністрації. За підсумками Всеукраїнського огляду-конкурсу сільських клубних закладів будинок культури нагороджений Дипломом ІІІ ступеня Міністерства культури і мистецтв України (2003). Багатьма районними й обласними грамотами та дипломами нагороджені гуртки художньої самодіяльності будинку культури.

           14 травня 2007 року родинний ансамбль будинку культури брав участь у Всеукраїнському фестивалі сімейної творчості «Родинні скарби України» у Києві в Українському домі, нагороджений Дипломом Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту. Родинний ансамбль – учасник багатьох районних та обласних фестивалів, а також переможець Міжнародного фестивалю, що проходив у Доброму Місті (Польща, 2002). У 2006 році зразковий фольклорний дитячий ансамбль «Сколомийка» (керівник Ольга Кукла)  виступав на Всеукраїнському фестивалі «Котилася торба» в місті Кузнецовськ. Брав участь в обласному турі Всеукраїнського фестивалю-конкурсу народної хореографії імені Павла Вірського, обласному фестивалі «Чисті роси», у творчому звіті майстрів мистецтв і художніх колективів Закарпатської області у палаці культури «Україна» (Київ, 2004), нагороджений Почесними грамотами. Зразковий фольклорний дитячий ансамбль «Сколомийка» та народний фольклорний ансамбль «Приборжавська долина», яким керує Марія Дмитрівна, постійно беруть участь у районних фестивалях «Вертеп», «Да святиться ім’я твоє», ковальського мистецтва та народних промислів  «Гамора», обласних, всеукраїнських оглядах і фестивалях.

              За досягнуті творчі успіхи та активну діяльність, популяризацію  народного мистецтва, високу професійну майстерність, вагомий особистий внесок у культурно-мистецьке життя, збереження народних традицій, директор будинку культури нагороджена багатьма почесними відзнаками, грамотами, подяками різного рівня.

             Марія Дмитрівна переживає, що через певні економічні негаразди у країні,  культура на селі, по суті, вимирає. А це значить, що вимирають наші споконвічні традиції, пересихають джерела національного духу. Бо сільська культура – то живлюще коріння всієї української національної культури. Нині стоїть важливе завдання – захистити культуру від подальшого падіння, зупинити цей негативний процес. І до цього Марія Капцош докладає чимало зусиль. Вона всіляко заохочує співаків старшого віку, бо це вчителі від народу, від української казки і пісні, чимало з них вчать своїх дітей берегти пам’ять роду, відчувати генетичну єдність поколінь, плекати любов до народних традицій, культури.

            А збереження пам’яток культури є важливою державною справою і запорукою культурного розвитку будь-якого народу, справедливо вважає Марія Дмитрівна. Вони виконують виховну функцію, формують моральні норми й естетичні смаки, з іншого боку, рефлекторно причетні до процесу національного самоусвідомлення, релігії та громадянських обрядів, алегорично свідчать про минуле і навіть пророкують майбутнє.

             Марія Дмитрівна разом з односельчанами особливо любить виконувати коломийки, бо в них, здається їй, безліч людських сердець б’ються одночасно, і кожне розповідає про своє. Одне – про сміх, друге – про смерть, третє – про музику, четверте – про красу. І кожне по-своєму – про кохання. Незважаючи на високу ідейно-художню вартість коломийок, вони, справедливо наголошує Марія Дмитрівна, практично маловідомі в рідній країні. «Ми, українці, на диво, не цінуємо ті духовні скарби, котрими могла б пишатися кожна європейська нація. Порівняйте, з яким пієтетом ставляться до своїх пісень, наприклад, у сусідніх Словаччині та Румунії. А в нас нині чимало талановитих співаків волею обставин опинилися далеко від рідних домівок. Не можна уявити повноцінного духовного життя без прилучення людей до нашої культури, унікальних творів мистецтва. Зберегти надбання минулого, віднайти забуте та відновити втрачене, передати його майбутнім поколінням – наш святий обов’язок», – резонно зауважує Марія Капцош.

            Спостерігаючи за сучасним станом культури, нині, як ніколи, виникає необхідність збирати і популяризувати вершинні здобутки нашої духовності, зокрема народної пісенності. Тільки культура здатна застерегти, врятувати українське суспільство від катастрофи. Тому цілком зрозумілим стає той факт, що Марія Дмитрівна активно допомагала мені під час записів пісень у селі Приборжавське. Вона добре знає всіх співаків-односельчан, їхній репертуар. Вона рекомендувала саме від них фіксувати пісні. Часто запрошувала їх до будинку культури і там гуртом співали. А я занотовував їхні пісні на диктофон. Чимало їх потім увійшло до збірника «Пісні Іршавщини» (2005), особливо весільні пісні, зафіксовані від Марії Капцош (1953 р. н.) і Марії Лях (1942 р. н.), Марії Петровцій (1953 р. н.), Івана Сабадоша (1926 р. н.), Марії Світлинець (1938 р. н.) та ін.

            Маючи великий досвід роботи на селі, Марія Дмитрівна переконана, що у фольклорі наше коріння, наш родовід, славні події і славетні особистості. У ньому – наша гордість і гідність, минуле й майбутнє і найголовніше – ідея, яка нас об’єднує, гуртує в єдину громаду, всіх – старого і малого, священика і політика, офіцера і вчителя, робітника й управлінця. Це те, що ми знаємо і любимо, куди повертаємося з усіх доріг, з чим пов’язуємо свої сподівання і творимо своє життя. Відроджуючи їх, ми поширюємо і підносимо українську самобутність, через яку вивищуємось самі. 

            Як людина, що глибоко вболіває за долю рідної культури, Марія Дмитрівна турбується, щоб фахівці-фольклористи дбайливо плекали справді народні традиції та обряди рідного краю, ретельно їх досліджували, зберігали і пропагували. Вона висловила цікаві думки й пропозиції про те, що могли б старанно вивчати співочі традиції як сімейних колективів, так і окремих виконавців, а потім за своїми записами відтворити кращі зразки. Нагромаджений матеріал і досвід спонукав би ініціаторів провести фестиваль, який би засвідчив, що в нашому регіоні все-таки зберігся автентичний (необроблений) фольклор – такий барвистий і самобутній. Носіїв його не сплутати ні з ким. Вони мають знання і вміння передавати справді народну манеру музикування, виконання пісень, танців, відтворювати обряди, проводити ігри. Такий фестиваль міг би бути святом автентичного фольклору. Учасниками свята народної культури стали б тільки носії автентичного фольклору. Саме цим свято й відрізнялося б від решти фестивалів України, в яких беруть участь народні колективи, що виконують оброблені музичні твори. Показати характерні для певної місцевості традиційні ігри та забави. У рамках фестивалю пройшла б і науково-практична конференція «Традиційна народна культура: збереження самобутності в умовах глобалізації». Такі думки може висловлювати тільки по-справжньому закоханий у свою справу, досвідчений працівник культури, яким є Марія Капцош.

           Судячи з української преси з мізерними тиражами для такого великого європейського народу, яким є український, поодиноких передач радіо й телеканалів, Марія Капцош справедливо наголошує, що Україною поширюється духовний голодомор. Це не бачене досі зросійщення України. Преса, радіо, телебачення, книги, кінофільми, дитячі відеофільми – все це мовою вчорашнього і нинішнього завойовника і русифікатора.

           Марія Дмитрвна глибоко переживає, що наша рідна українська мова – безцінний скарб нації – все ще і в незалежній Україні перебуває у занедбаному стані. Вона мріє про той час, коли урядові структури своїми заходами сприятимуть запровадженню української мови у різні сфери суспільного життя, щоб телебачення, радіо більше приділяли уваги питанням мови та історії України. Рідне слово зберегло нашу націю. Це генетичний код кожного народу, це його історія й сучасність. Важко уявити, наголошує Марія Капцош, що сталося з тими добродіями, що відмовляються від батьківської мови, однієї з найкращих мов у світі.

           Марія Дмитрівна захоплюється не тільки піснями. Ще в підлітковому віці несподівано відчула непереборне бажання вишивати, створювати самобутні композиції, які самі лягали на полотно. Вона прагне збагнути і примножити красу навколо себе. Кольоровими нитками вимальовує людське життя, на якому, як кажуть у народі, як на довгій ниві. Вишивки пані Марії красномовно ілюструють творче ставлення людини до всесвіту, до природи. У її творах домінують споконвічні поняття – добро і зло, правда і кривда, боротьба за справедливість. Та не тільки Марія Дмитрівна захоплюється вишиванням. Чимало приборжавських жінок уміють усе: шити, вишивати, ткати, малювати, виховувати дітей, грати на інструментах, красиво співати. Та всьому цьому їх навчили матері. Вони прищепили їм любов до рідного краю, до народних традицій, щоб ці премудрості вони передавали дітям.

           Марія Дмитрівна працювала на ниві культури в той непростий час, коли діяла з Москви команда творити й виконувати так званий радянський фольклор з уславленням більшовицьких вождів, їх партії, червоної армії, «найдемократичнішої» сталінської конституції тощо. Тому справжні народні таланти опинилися в ярмі, але навіть у під’яремному стані прагнули хоч якось зберегти своє рідне мистецтво, змушені були вигадувати для цього всі можливі форми.

          Але, як відомо, без підтримки друзів, рідних неможливо реалізувати задумане. І Марія Дмитрівна щиро вдячна усім, хто був поряд із нею, радів її успіхам, підтримував. Саме завдяки цим людям і, звичайно, наполегливій праці, упертості здобуто все те, що має на сьогодні. Особливо вдячна своєму чоловікові Михайлові Івановичу, який теж любить народне мистецтво. Він був учасником інструментального ансамблю будинку культури рідного села, грав на ударній установці. Також у сімдесятих роках брав участь в ансамблі «Приборжавська долина»). Справді, Бог зводить людей і лаштує їхні долі так, щоб ясним вогнем палала любов між ними, щоб ставали вони родичами по духу. Тому вони можуть із задоволенням повторювати слова зі Святого письма: «Нема чоловікові кращого, як ділами своїми радіти, бо це доля його (Еклезіаст, 3).

             Марія Дмитрівна по-справжньому радіє, що її діти й онуки теж причетні до мистецтва. Так, Син Віталій (1975 р. н.) у 1990-х роках був учасником народного фольклорного ансамблю «Приборжавська долина». Його дружина – Віра Михайлівна – закінчила Київський національний університет культури та мистецтв. Нині працює викладачем Довжанської дитячої музичної школи (інструмент баян). Діти Віталія та Віри – Роман грає на скрипці і має намір вступати до Дрогобицького музичного училища. А першокласник Руслан грає у сімейному ансамблі Капцошів на бубенчику.

            Донька Марії Дмитрівни – Мар’яна (нині – Чегіль) – з 1986 по 1996 роки  була учасницею ансамблю «Приборжавська долина». У 2005 році закінчила Київський національний університет культури та мистецтв і отримала повну вищу освіту за спеціальністю – хореографія та здобула кваліфікацію – балетмейстер народної хореографії, викладач фахових дисциплін, артист. З 2009 року – провідний методист із хореографії Обласного організаційно-методичного центру культури. З 2011 року – учасниця народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Ужгород» Ужгородського міського центру дозвілля – будинку культури. ЇЇ чоловік – Юрій Степанович Чегіль – закінчив відділ декоративно-прикладного мистецтва (кафедра художнього металу) Львівської національної академії мистецтв (1992–1998). Працює викладачем Коледжу мистецтв імені Адальберта Ерделі Закарпатського художнього інституту. Діти Мар’яни і Юрія – Андрій і Юрій – пробують свої здібності відповідно на кларнеті та ударній установці.

            Варто ще сказати, що Марія Капцош з любов’ю і натхненням керує церковним хором. З неабиякою майстерністю виконують «Святий Боже», «Херувимську», «Достойно єсть», «Отче наш» та інші твори. «А під час співу духовних пісень, – наголошує Марія Дмитрівна, – у мене всі негативні думки вивітрюються з голови. Лишається лише мелодія і нічого зайвого. Я відчуваю себе у первозданному стані, переповнена почуттям вдячності до своїх колег, які співають разом зі мною». Хористи стверджують, що через прекрасні мелодії духовних пісень ми повинні освятити свої душі. І ці пісні треба донести до сучасного слухача. Як важливо нині, коли суспільство перебуває у кризовому стані, сказати, щоб люди почули – все залежить від них, від їхньої чистоти і святості.

          Надзвичайно сумлінна, виконавча, доскіплива, уважна до інших, готова допомогти у скруті й біді, Марія Дмитрівна завжди стоїть на сторожі інтересів культури, України, патріотом якої була і є, тому все життя трудиться в культурі, зберігає її, творить, примножує.

            Маючи великий досвід роботи у культурі, Марія Капцош мола б написати спогади про все прожите й пережите упродовж десятиліть становлення та розвитку культури в рідному селі. Це був би цінний матеріал для майбутніх дослідників, притому, що Марія Дмитрівна – дуже точна, скрупульозна і послідовна. Це була б цікава і потрібна книжка, яку залюбки прочитають працівники культури та інші читачі. І так само знайдуть для себе необхідний матеріал історики соціального процесу кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Упевнений, що така книга особливо важлива власне зараз, коли в душах українців прокидається потреба кращого пізнання культури нашого талановитого народу.

         Марія Капцош слушно наголошує, що основоположними чинниками культури є формування інтелекту країни, коли розпочався непростий процес пробудження національної самосвідомості громадян і оновлення глибоких патріотичних почуттів.

           Чесно пройшла свої круті дороги Марія Дмитрівна, багато зробила для рідного краю, для української культури, і хочеться, щоб ці дороги тривали й тривали, щоб дарували нам радість подальшого знайомства з її діяльністю. Тож побажаймо їй не зупинятися на шляху до омріяної вершини. І хай цей шлях буде позначений щастям – тим щастям, яке вона вміє так спрагло чекати і так гостро переживати.

Іван ХЛАНТА,

кандидат філологічних наук,

заслужений діяч мистецтв України

http://zakfolkcenter.at.ua/

 

 

Оксана Сідор:

« …Я виросла у клубі. Це був наш другий дім»

     

 

 

 

 

 

 

 

       
         Іршавщина багата на таланти. Вона дала світові цілу плеяду талановитих науковців, митців, літераторів, художників, композиторів, співаків, імена багатьох із яких золотими літерами вписані в історію нашого краю, України. Вони залишили помітний слід у нашій духовній історії, творять її і нині.

       Серед тих, хто не перше десятиліття плідно й невтомно трудиться на ниві культури Закарпаття, є провідний методист Іршавського районного будинку культури Оксана Іванівна Сідор. 14 грудня вона відзначатиме свій золотий ювілей. З цієї нагоди наше з нею інтерв’ю.

– Ким Ви мріяли стати у дитинстві, пані Оксано? І чи здійснилася мрія?

– Якщо скажу, що співачкою, – звучатиме банально. Але, напевно, так воно і було, бо пам’ятаю, як одягала мамині найкращі сукні і кружляла по кімнаті співаючи. Думаю, що мрії здійснилися: сама співаю ще й інших навчаю.

– Який у Вас найприємніший спогад дитинства?

– У нашій родині вміють не тільки добре працювати, але й красиво відпочивати. Тому найприємніші спогади дитинства ті, коли у нас удома збиралися гості. Крім смачних страв, які є обов’язковим елементом гостини, завжди знаходили час і на міні-концерт. Мене, маленьку, батьки ставили на стілець і просили заспівати. Цей момент я чекала найбільше, з великим хвилюванням. Гості, звичайно, захоплювалися моїм співом, заохочували схвальними вигуками, голосно аплодували. Це мені дуже подобалося. Ці приємні дитячі переживання й розбудили в мені прагнення до сценічної діяльності.

– Звідки у Вас потяг до музики? Чи є у Вашій родині ще хтось причетний до мистецтва?

– Звичайно. Мій дідусь багато років тому тримав у своїй хаті сільську бібліотеку: видавав книжки, газети, організовував хати-читальні. Мама, Бідзіля Марія Василівна, пропрацювала завідувачем клубу у нашому селі Климовиця 33 роки, гарно співала, була талановитою у всьому. Одним словом – я виросла у клубі! Це був наш другий дім. Моя тітка, Бідзіля Павліна Василівна, – була солісткою Закарпатського народного хору. Двоюрідний брат теж цікавиться музикою, сестри – викладачі музичного відділу Мукачівського педагогічного коледжу. А молодший син Віталій – студент духового відділу Ужгородського державного музичного училища імені Д.Є.Задора.

– Яке Ваше найулюбленіше свято?

– У мене всі свята однаково улюблені, бо всі доводиться святкувати. Така моя робота – організовувати й одночасно святкувати. Але у дитинстві найулюбленішим було свято Миколая. Пригадую ті щасливі роки, коли отримувала подарунки від Миколая за чемність, гарну поведінку. А скільки було радості, коли рано-вранці біжиш першою відчинити двері, сподіваючись, що на порозі тебе чекає подарунок!.. І, звичайно ж, люблю Різдво. У нашому селі колядують з вечора шостого січня. До речі, ця традиція залишилась і по сьогоднішній день. Ми збирались групами по п’ять–шість дітей і колядували чи не в кожній хаті. Приходили пізно ввечері з повними торбами. У той час я вивчили дуже багато колядок, які колядуємо і нині.

– Іршавщина завжди вирізнялася серед інших районів області своїми чудовими творчими колективами, активним культурно-мистецьким життям. Який період був для Іршавщини найпліднішим?

– Іршавщина – це край напрочуд талановитих людей, які вміють співати, танцювати, грати на музичних інструментах, фіґлювати, веселитися. І це тому що, в значній мірі цьому свого часу сприяла благодатна творча атмосфера в районі, де розвитку народної художньої творчості приділялося багато уваги. За час роботи у галузі культури пам’ятаю період, коли керівником району був Степан Степанович Бобик, а очільником культури – Юрій Федорович Глеба. Це були тяжкі, але водночас і найкращі роки для галузі: створювалися художні колективи, налагоджувалися творчі обмінні концерти, велася інтенсивна гастрольна діяльність. Де лиш не побували наші аматорські колективи! У непередбачувані часи перебудови вдалося зберегти базову мережу закладів культури в районі та штатний потенціал. І все це завдяки мудрій і виваженій позиції тодішнього керівництва.

– Пані Оксано, Ви керуєте народним хором ветеранів Іршавського районного будинку культури, хором працівників культури Іршавського району. Як усе починалося?

– Коли розпочинала свою трудову діяльність, а це більше трьох десятків років тому, в районі діяло біля сорока хорів. Як провідний методист з вокально-хорового мистецтва я вболіваю за відродження цієї славної традиції. Народним хором ветеранів керую майже 10 років. Це люди, які щотижня збираються на репетиції, щоб відпочити від буденних справ, поспілкуватися, привітати один одного з тим чи іншим святом, поділитися наболілим, а разом із тим і насолодитися пісенним мистецтвом. Надзвичайно їх шаную і ціную.

З працівниками культури неодноразово обговорювали тему відродження хорового мистецтва на Іршавщині. Отак, у лютому 2012 року і був створений хор працівників культури, учасниками якого стали працівники клубів, бібліотек та окрема категорія викладачів дитячих шкіл мистецтв. На сьогоднішній день ми вже маємо творчі напрацювання: різноманітну програму на два відділи та понад 15 творчих виступів, у тому числі й за кордоном. Думаю, що робота з цими двома хоровими колективами формує той стан душі, коли є потреба творити добро, нести людям радість. І не обов’язково для цього бути поетом чи художником, а потрібно сповна віддавати себе улюбленій справі.

– Кожний район нашого краю має свою самобутню культуру. На Ваш погляд, що вирізняє Іршавщину серед інших районів?

– Іршавський район унікальний тим, що є чисто українським, де українці складають понад 98 % місцевих жителів. Серед національних меншин переважають росіяни, угорці та словаки. У районі домінують сільські жителі. Це понад 90 % населення. Тому культурно-освітня робота на селі є для нас пріоритетною. Йдеться про належне забезпечення функціонування бібліотечної та клубної мережі. А ще Іршавщина подарувала Україні відомого на увесь світ художника Адальберта Ерделі, письменника і науковця Михайла Потушняка, силача, атлета Івана Фірцака (Кротона), двох народних артистів: Івана Поповича та Степана Гігу. Вони – наша гордість. На честь одного з них у районі започатковано пісенний фестиваль «Іван Попович збирає таланти». Також у нашому районі жив і працював відомий музикант, заслужений діяч мистецтв України Михайло Машкін, який довгий час був художнім керівником народного ансамблю пісні і танцю «Боржава» Довжанського деревообробного комбінату Кушницького лісокомбінату. Він – творець відомої на всю Україну пісні «Верховино, мати моя», яку, без сумніву, можна назвати пісенним символом України. Не забуваються ті творчі вечори протягом трьох фестивальних днів, коли Іршавщина приймала понад 100 учасників у різних номінаціях пісенного жанру з усіх куточків України. Творчі змагання та теплі спілкування додавали учасникам та гостям упевненості у своїх силах і бажання взяти участь у наступних конкурсах. У душі все ще жевріє сподівання на відродження цього прекрасного свята у нашому краї – Всеукраїнського пісенного фестивалю-конкурсу імені Михайла Машкіна. Поки що лише наш район може похвалитися збірниками народних пісень одного села «Ой видно село» та «Пісні Іршавщини». Збірники дають колоритний образ пісенної культури села Арданово та району в цілому. Не можу не назвати і відомий фестиваль ковальського мистецтва та народних промислів «Гамора», який проводиться у селі Лисичово на базі унікальної єдиної у Європі нині діючої водяної кузні-музею «Гамора». Гордиться Іршавщина і народними майстрами-гончарями Михайлом Галасом та Василем Газдиком.

 

– Ви учасниця народного обрядово-фольклорного ансамблю «Іршавська родина». Часто виступаєте на концертах, святах, фестивалях та конкурсах як в Україні, так і за її межами. Які поїздки чи фестивалі Вам найбільше запам’яталися?

– Я вдячна долі, що маю прекрасну нагоду бути учасницею аматорського колективу. Тут я відпочиваю. А творчі виїзди! Я побувала у багатьох країнах Європи, в різних куточках України, де ми піднесено демонстрували мистецтво свого краю. Дякую усім, хто сприяв і сприяє цьому.

– Майже рік Ви очолювали відділ культури і туризму Іршавської райдержадміністрації. Плюси і мінуси посади керівника.

– Керівником працювати надзвичайно важко, особливо, коли доводиться вирішувати конфлікти, відстоюючи інтереси галузі в районі. А найстрашніше, коли тебе не чують і маєш справу з далекими від культури людьми. Нині, коли наша країна переживає важкі часи, слід усвідомити: для того, щоб ідентифікувати себе як українська нація, нам треба зберегти низинну ланку культуру – сільський заклад культури, де формується духовність, підтримується культурна спадщина.

– Що найбільше цінуєте у людях?

– Порядність, толерантність, товариськість.

– Як реагуєте на критику?

– Творчих людей потрібно не критикувати, а допомагати їм, підтримувати. Я завжди готова до конструктивної критики, а точніше – прагну її почути, бо це прекрасна нагода виправити недоліки, покращити свою роботу.

– Чи були у Вас періоди розчарування життєвим вибором?

– Ні, таких моментів не було. Хіба може приносити розчарування справа, яку ти любиш?!

– Щоб Ви побажали молодим, які мріють присвятити своє життя мистецтву?

– Працьовитості, терпіння, і творчої наснаги, прислухатись до свого серця і робити те, що прагне душа, адже мистецтво не терпить фальші.

– Ви часто є ведучою різноманітних культурно-мистецьких акцій. Це дуже відповідальна робота, яка вимагає інколи приймати миттєві рішення, виходити із різноманітних непередбачуваних ситуацій. Пригадайте якісь цікаві, а, може, й курйозні випадки.

– Так, але найбільше мені подобається вести ті заходи, які організовую сама, бо в ході роботи над сценарієм уже пропустила все через серце і душу. Роль ведучої вимагає максимальної підготовки, адже глядач не повинен відчувати твою невпевненість, бачити недоліки. Під час концертів бувають непередбачувані ситуації. Головне не розгубитися і впевнено, з посмішкою, виходити до глядачів.

– Ви підготували не одну методичну рекомендацію керівникам колективів з вокально-хорового жанру, узагальнили досвід роботи самодіяльних художніх колективів Іршавського району... Над чим працюєте зараз?

– Нині працюю над матеріалами, які згодом увійдуть до каталогу «Хормейстери – митці Іршавщини». Уже написані статті про Карла Івановича Голібу, Юрія Васильовича Ломагу, Івана Ілліча Кертиса, Олександра Карловича Голібу.

– Щиро вітаємо Вас, Оксано Іванівно, із наступаючим ювілеєм. Бажаємо міцного здоров’я, творчої наснаги й оптимізму, незгасної енергії та нових здобутків. Нехай приємним теплом зігріває Ваше серце гордість від досягнутого, добрі справи надають сили, а життя дарує багато світлих і радісних днів!

Біографічна довідка

        Сідор Оксана Іванівна народилася 14 грудня 1964 року в селі Климовиця Іршавського району Закарпатської області. Після закінчення Климовицької восьмирічної школи у 1980 році вступила до Хустського культурно-освітнього училища. У 1983 році закінчила навчання й отримала кваліфікацію «працівник культури, керівник самодіяльного хорового колективу». Цього ж року була призначена на посаду провідного методиста Іршавського районного будинку культури.

         У 2008 році закінчила Київський національний університет культури і мистецтв. З серпня 2012 по березень 2013 року – начальник відділу культури і туризму Іршавської райдержадміністрації. З березня 2013 року – провідний методист Іршавського районного будинку культури.

         Свого часу була активною учасницею народного фольклорного ансамблю «Іршава» та народного вокального ансамблю «Освітянка». Нині – учасниця народного обрядово-фольклорного ансамблю «Іршавська родина», художній керівник народного хору ветеранів Іршавського районного будинку культури та хору працівників культури району, ведуча різноманітних районних та обласних культурно-мистецьких заходів. У малих формах вокального жанру, в яких брала участь, неодноразово ставала лауреатом. З початку 1990 років і до 2004 року – координатор і постійна ведуча Всеукраїнського пісенного фестивалю імені Михайла Машкіна. З 1998 року районного, а з 2011 року – відкритого Всеукраїнського пісенного фестивалю-конкурсу «Іван Попович збирає таланти».

         З 2008 року – голова Іршавської районної профспілкової організації працівників культури.

         Автор нарису «Творчий портрет Олесі Семенівни Худи»; методичних рекомендацій на допомогу керівникам колективів з вокально-хорового жанру та окремої категорії викладачів середніх спеціалізованих музичних навчальних закладів «Робота диригента над хоровим твором». Узагальнила досвід роботи художніх колективів району, фестивалю фольклору «Гамора», аматорських колективів зі званням народний (зразковий).

        Нагороджена грамотами та подяками Іршавського міськвиконкому, відділу культури і туризму Іршавської районної державної адміністрації, Іршавської районної державної адміністрації, Почесною грамотою Закарпатської обласної державної адміністрації, нагрудним знаком Міжнародної інтелектуально-економічно-творчої ради «ВІЖИ–3000», грамотою Центрального комітету профспілки працівників культури України.

    

Володимир Мишанич,
провідний методист
Обласного організаційно-методичного центру культури

 

Гізела Ціпола вручає Оксані Сідор нагороду "ВІЖИ-3000"



Творчий  ювілейний вечір Оксани Сідор
 

        Днями, у  Іршавському районному будинку культури  відбувся творчий вечір з нагоди 50-річного життєвого ювілею та 30-річчя творчої діяльності  провідного методиста Іршавського РБК, ведучої, хорового диригента, фахівця своєї справи, прекрасної жінки та колеги, турботливої мами Оксани Іванівни Сідор. Вечір пройшов під символічною назвою: «Я люблю життя, бо живу з мистецтвом».

       Цього вечора зала зібрала чимало музикознавців, людей мистецтва, інтелігенцію. Привітати іменинницю прийшло багато друзів,  колег та шанувальників, родина.

       Дуже зворушливо привітали іменинницю двоє найрідніших людей, прекрасних синів – Іван та Віталій. Найщиріші вітання звучали від начальника управління культури Закарпатської ОДА, заслуженого працівника культури України Юрія Глеби, голови обкому профспілки працівників культури, заслуженого працівника культури України Наталії Товтин, Іршавського міського голови Степана Бобика, директора обласного організаційно-методичного центру культури Ганни Дрогальчук, викладача Ужгородського музичного училища, професора Київського національного університету культури і мистецтва, заслуженого діяча мистецтв України, колишнього викладача по диригуванню Оксани Іванівни  Василя Гайдука, колишнього завідуючого відділом культури  Василя Данканича. Вони згадували про життєві стежини ювілярки, які пролягли з дитинства і повели у широкі світи мистецтва. Також ювілярку прийшли привітати начальник відділу культури і туризму Іршавської РДА Ганна Матіко, керівники народних колективів  Ірина Паньканинець, Ольга Кукла та педколективи   дитячих шкіл мистецтв району.

        За багаторічну сумлінну працю в галузі культури ювілярці було вручено Почесну Грамоту Закарпатської обласної ради, яку за дорученням голови вручив Юрій Глеба, Центрального комітету Профспілки працівників культури України вручила Наталія Товтин та грамоту відділу культури і туризму Іршавської РДА.

         У чудовій, теплій атмосфері гості мали нагоду насолодитися музичними вітаннями від колег ювілярки - вокального дуету  Олесі Мейсарош та Ігоря Старости, солісток Андріани Матіко, Олесі Совтан. Яскравості творчому вечору додали виступи народного обрядово-фольклорного ансамблю «Іршавська родина», учасником якого є ювілярка та народного гурту  «Коло друзів», а також лунав чудовий спів хору працівників культури та народного хору ветеранів, якими керує Оксана Іванівна, бо саме, завдяки їй працюють ці два великі аматорські колективи.

          Тож Оксано Іванівно, вітаємо Вас з ювілеєм, нехай Ваша творча думка завжди буде у високому польоті, нехай завжди здійснюються плани та задуми. Поряд будуть надійні, добрі люди!

Юлія Щока, методист Іршавського РБК