пʼятниця, 20 лютого 2015 р.

Два скарби Івана Мельника

Йому судився недовгий життєвий шлях – довжиною лишень у 57.
Йому пекло й боліло – всеньке життя – як тужний відголосок нелюдських тортур, що замолоду зазнав у севлюських катівнях від пір’яників.
Але яким же він був життєлюбом, сповненим оптимістичних устремлінь! І як тонко, щемно, хай деколи й наївно звучало його поетичне слово, пронизане добротою та любов’ю до всього сущого, до матінки – природи, до рідної землі. І, звичайно, до людей, до яких мав велику приязнь та шанобу, й котрі відповідали навзамін йому тим же – теплотою й щирістю.
Мова – про славетного поета-пісняра з Великого Раківця Івана Гавриловича Мельника, чиє 95-річчя з дня народження відзначить у нинішньому році творча спільнота краю.
Крізь товщу десятиліть, крізь пелену буденності до нас, неначе ковток свіжого повітря дійшли його збірки «Наливайтесь, грона» (1960), «Кого любиш дівчино» (1963), «Скибки сонця» (1973) і колективна збірка «Пісне моя, доле моя» (1967), що стали справжньою окрасою й кришталевим скарбом поетового багатого творчого доробку.
Нині так же пишуть … Проза буття витіснила з комп’ютерного набору свіжі порівняння, незвичні звороти, несподівані паралелі.
Вслухайтесь у цей віршований шепіт:
Припорошив сніг
Плетиво доріг
І гарячий дих
Років молодих…
Весно, озовись!
Мовкне біла вись…
Мовкне, бо не зна,
Що душа – струна!
Або ось це, потаємним болем, що вихлюпнулось на папір із закапелків душі:
Так у роті сухо, терпко,
Під грудьми пече.
Поклади мені веселко,
Руку на плече.
Як її відчую дотик.
Може, полегша…
Вір: життя не анекдотик.
Жде чогось душа…
Старожили села ще й до тепер згадують, що Іван Гаврилович писав – наче пісню співав (у кишенях завжди мав на похваті шмат паперу й олівець). Мелодійні, ритмічні, майже всі його твори можна покласти на музику. А якби не писав, а передавав пензлем на полотні те, що відчував, став би неперевершеним самобутнім художником.
Так уже судилося долею, що поряд по життю йшли дві непересічні особистості, два таланти, два брати – поет Іван Мельник і самобутній композитор Семен Мельник. У творчому тандемі вони дали життя не одній пісні, які, на теперішньому слензі, стали справжніми хітами того часу й посіли чільне місце у репертуарах знаних колективів. Пісні «Верховино, полонино», «Яблука червоні», «Сад – сад виноград», запальні танці «Раківчанка», «Ардярський (Бубнарський)», «Раковецький кручений» підхопив і поніс по світу Закарпатський народний хор.
Активний дописувач районної новинки «Нове життя», різносторонньо обдарований і начитаний , Іван Гаврилович став першим завідувачем сільської хати-читальні. А що не уявляв собі життя без пісні, без народної творчості, то й створив агітбригаду, з якої потім, представляючи Закарпаття, підкорив столичну сцену Києва. Згодом агітбригада стала кістяком ансамблю пісні і танцю «Виноградар», де пліч-о-пліч й творили брати Мельники, апробувавши в колективі усі свої твори й довівши їх до вершин майстерності. Учасники ансамблю згадували, що коли виступали у Києві, до братів Мельників підійшов знаменитий Григорій Верьовка керівник однойменного хору: «Я не вірю, що ви двоє з села»…
… У народі кажуть, що щасливі ті батьки, котрі знайшли своє продовження в дітях. Четверо доньок Івана Гавриловича та його дружини Ніни Омелянівни – Надія, Людмила, Ніна й Оленка, а тепер уже й молода паросль – численні онуки й правнуки так чи інакше мають в душі запалену батьком і дідом свічку любові до народної творчості. Перша скрипка, звісно, за Надією, що заслужено стала заслуженим працівником культури України, по крупинці збираючи фольклорні шедеври. За довге творче життя вона випестувала й виростила не один народний колектив. Разом з фольклорним ансамблем «Іршава», яким керує ось уже чверть століття, об’їздила чи не пів – Європи, зачаровуючи вибагливу публіку філігранною майстерністю. Виконання пісень і хореографічних композицій.
А ще вразила та синівська (вірніше, дочірня) трепетна любов до татка і мамочки (для Раківця таке величання було дивиною), яку доньки пронесли крізь довгі роки. Їхніми стараннями і зусиллям увіковічнена пам'ять про батька у збірці його вибраних поезій «Лист із дерева життя», що побачила світ позаторік в Ужгородському Поліграфцентрі «Ліра». Переднє слово написала член Національної спілки письменників України Хрестина Керита. А торік, у пору цвітіння маків, Закарпатська облтелерадіокомпанія Тиса-1 показала стрічку «Пам’яті поета-пісняра з Іршавщини Івана Мельника». Зворушливо, на фоні розкішної природи, завідувач редакції телерадіопрограм мовами національних меншин Віра Кобулей камінчик до камінчика збирає про нього – Людину, Митця, Лірика – спогади – одкровення членів великої Мельниківської родини, колишніх солісток «Виноградаря», колег по перу, односільчан. Надія Іванівна Мельник-Гудь зізнається, що дуже хотіла записати співанки у виконанні квартету у складі Ксенії Бокотей, Ірини Галайди, Герміни Коцан (і вона ще юним дівчам стала учасницею колективу). І хоч роки посріблили скроні й побороздили обличчя, та як чисто ведуть у піснях ці жіночки свої партії! Ніби і не було 30-річної перерви.
Своє слово про поета у стрічці мовили голова обласної організації Спілки письменників Василь Густі, Хрестина Керита, дочки, онуки, ба! Вже навіть правнуки вправляються у прадідових віршах. А онуки Євгенія Мельник і Мишко Калинюк ведуть свої хореографічні студії, в чому також проявилися дідові гени.
Він не набув за життя великих матеріальних статків. Та Іван Гаврилович того й не прагнув.
Бо Всевишній нагородив його значно ціннішими коштовними скарбами – поезією і гарною, люблячою родиною. А вони вічні.
                                                                                                                    Тетяна Палінчак

  






вівторок, 17 лютого 2015 р.

З нагоди  50-річчя з дня народження
« НАЗБИРАЛА РУТИ, НАЗБИРАЛА М’ЯТИ…».
ПІСНІ СЕРЦЯ ОЛЕСІ ХУДИ


Ім’я Олесі Семенівни Худи – композитора, піаніста і педагога нерозривно пов’язане з музичною культурою Іршавщини. Наш край здавна відомий своїми багатими і різноманітними пісенними традиціями. Сама природа чудового гірського краю надихає на творчість. Ця земля дала Україні декілька поколінь талановитих поетів, музикантів, фольклористів і композиторів: Петро Світлик, Михайло Машкін, брати Семен та Іван Мельники, Степан Жупанин, Василь Кобаль, Іван Попович, Степан Гіга.
Серед творчих постатей сучасної пісенної Іршавщини особливе місце належить Олесі Худі, діяльність якої пов’язана з розвитком музичної культури краю – виконавського мистецтва, пропаганди сучасної пісні. Як композитор вона стала своєрідним виразником музичного мистецтва краю, поєднавши давні традиції з високим професіоналізмом сучасної пісенності.
Творчий доробок Олесі Семенівни поки що не дістав повного виконавського та музикознавчого висвітлення. Переважна більшість творів знаходиться в рукописах. Але окремі з них, що вийшли на естраду – одразу здобули визнання.
Олеся Семенівна Худа народилася 21 січня 1965 року в селі В.Раковець в сім’ї вчителів Бокотей Семена Петровича та Ксенії Михайлівни. Дитинство проходило у музичному оточенні. Перші вокальні та танцювальні здібності розкрила і привила мама в дитячому садочку, де була музичним керівником. Пізніше в шкільній самодіяльності була першою активісткою, бо доля звела її з талановитою людиною, музичним керівником зразкового вокального ансамблю «Сусідка» Іриною Михайлівною Галайдою-Копинець. Олеся стала учасницею колективу і саме тут зародилось велике прагнення до мистецтва, проявилась любов до пісні. Дівчата виконували пісні в обробці Ірини Михайлівни. Ще довгий час ця жінка записувала від старожилів народні пісні, дитячі забави і дарувала їм нове життя.
У 1973 році Олеся поступає до Іршавської дитячої музичної школи. З 8 років навчається грі на фортепіано у викладача Якубович Галини Давидівни, а у 1980 році закінчує дитячу музичну школу з «відзнакою». Перші спроби написання музики до віршів проявились вже в 12 років. Пісня на російській мові «Дождик стучится» була створена на власний текст. В одному з місцевих концертів у селі ця пісня прозвучала у виконанні ансамблю «Раківчаночка» і принесла молодій авторці успіх. Мала ще декілька творів на власну поезію, але згодом вважала, що такої досконалості і глибини задуму, як пишуть сучасні поети їй не досягти, тому подальші спроби створення музики почала втілювати на чудову і вражаючу поезію молодих та вже відомих авторів.
У 1980 році Олеся поступає на навчання в Ужгородське державне музичне училище ім. Д. Задора по класу фортепіано у викладача Єнсен Габріели Павлівни. Талановита дівчина проявляє великий потяг до знань, її цікавить все, що зв»язане з музикою. Ще під час навчання з’явились пісні, в основному, це були на текст російських авторів: Валерія Ігнатенко «Ветер», «Тает последний снег», «Наше детство расстаяло»; Ніка Турбіна «Голос твой»; Сергій Суботін «В родной стране», що і стало поштовхом розвитку першого творчого етапу «Паростки».
З 1984 року Олеся Семенівна - викладач Великораковецької ДШМ, де працює і по сьогоднішній день. Довгі роки займала посаду завідуючої  фортепіанної секції. В цей же період стає учасником танцювальної групи народного ансамблю пісні і танцю «Верховина» Іршавського РБК, пізніше – народного вокального ансамблю «Освітянка», створили разом з колегами Оксаною Савко та Мариною Поляк вокальне тріо. Працюючи в музичній школі – стала керівником  вокального ансамблю «Дзвіночок» учнів молодших класів. Цей колектив був неодноразовим лауреатом районних та обласних конкурсів-звітів серед музичних шкіл. Почала з цього часу писати вокальні твори   для дітей молодшого шкільного віку  на тексти улюблених авторів: Марійки Підгірянки «Ось так», «Голосні звуки»; Володимира Лучука «Зелена пісенька», «Рушник», «Хто що пише», «Чи ви чули чудасію»; Богдана Корвача «Коломийка»; Людмили Гнатюк «Дерева, і квіти, і трава»; Вадима Крищенка «Намалюю вітер», «Добрий вершник», Наталії Тараби «Гноми» та ін.
Ціла серія творів на тексти молодої авторки з Івано-Франківська Ірини Лембрик з’явилась у 1988 році, коли було започатковано проведення в Іршаві районного, потім міжрегіонального фестивалю-конкурсу естрадної пісні на честь народного артиста України Івана Поповича, в Мукачеві «Різдв’яна зіронька». Успіх і нагороди мали твори на тексти Ірини Лембрик: «Музика природи», «Ромашкова доля», «Ластівка», «Розкажіть мені долю…», «Крамничка щастя», «Тихе танго».
Важливу роль у подальшому професійному формуванні Олесі Семенівни відіграло спілкування з творчими особистостями та шанувальниками її мистецтва: це Юрій Глеба, Степан  Бобик, Надія Гудь, Олександр Рацин, Олександр Голіба. Творча співпраця посприяла участі у І Всеукраїнському пісенному фестивалі ім. М. Машкіна у номінації «автор-пісняр». Пісня «Назбирала рути» на слова Лади Реви була визнана журі кращою піснею фестивалю. В цей час в засобах масової інформації виходить об’ємна стаття, де говориться про «маленьку, тендітну жінку, яка стала гордістю краю». Цикл творів написано в цей період на текст молодої авторки з Іршави Ганни Валюк. Спільний твір «Тобі, Іршаво» у виконанні  Алли Симчери стає гімном міста. Мистецтвознавці належно оцінили  творчість Олесі Худи і згодом вона стає членом обласної організації Національної Ліги українських композиторів.
Наступний етап творчості Олесі Семенівни «Друге дихання» розпочався у період зрілої композиторської діяльності і належить творам на тексти Ганни Костів-Гуски «А я любила», «Ця любов», Катерини Кособлик «Струни серця мого», «Мені для щастя треба небагато», Тетяни Кобаль «Ти знай», Софії Сороки «Мої Карпати», «Молитва до України», Василя Кузана «А на Зарічній вулиці весна», «Давай розійдемось», які чудово виконали Алла Симчера та Наталія Менчук. Велике творче піднесення Олеся відчула, коли її пісні прозвучали по телебаченню у виконанні солістки Київської філармонії Валентини Степової та сестричок Орос  в далекій Канаді.
Олеся Семенівна разом з чоловіком Володимиром виховали двох прекрасних дітей: дочку Оксану та сина Василя, які стали її гордістю та втіхою.
Якось у співрозмові ми запитали у Олесі Семенівни про її мрії на майбутнє. Вона відповіла: «Мрію почути свої твори у виконанні талановитих майстрів естради на великій сцені. Мрію, щоб моя музика жила довше за мене… будила в серцях слухачів добрі настрої, прагнення жити, любити світ, дарувати любов іншим».
Отож, з нагоди Вашого  золотого ювілею, Олесю Семенівно, ми бажаємо Вам здійснення задуманих мрій, не зупинятись – продовжувати працювати,бо прихильники  Вашого мистецтва  очікують від Вас подальшої творчості.



Оксана Сідор,
 провідний методист

Іршавського РБК
Хор працівників культури району

відзначив свої іменини


Вшановуючи хорове мистецтво і вболіваючи за його збереження хор працівників культури району,   минулого тижня здійснив свою чергову творчу поїздку у санаторій «Орлине гніздо», що на Виноградівщині. Метою виїзду стало відзначення трьох років з дня створення колективу. Адже, як відомо, у лютому 2012 року з ініціативи клубних, бібліотечних працівників та окремої категорії викладачів дитячих шкіл мистецтв,  за підтримки влади був створений хор працівників культури Іршавського району. За час творчої діяльності у колективі сформована різноманітна програма хорових обробок композиторів Іршавщини, Закарпаття, авторських творів та кращих зразків хорового мистецтва: «Світи місяченьку» в обр. П.Світлика, закарпатські народні пісні «Через поле широкоє» та «Покладу, покладу» в обробці Д.Задора, «Заповіт» та «Реве та стогне Дніпр широкий» на слова Т.Шевченка в обробці С.Мартона та Л.Ревуцького, «Ти прекрасна, о наша Вітчизно» Дж. Верді та інші твори духовної та патріотичної тематики. Своєю професійною майстерністю хор одразу отримав своїх шанувальників, як на Іршавщині, так і за її межами. За свою коротку творчу діяльність колективом здійснено біля 20 концертних виступів. Це обласні фестивалі: лемківського мистецтва «Лемківська ватра» на Великоберезнянщині, русинської пісні «Червена ружа» в м. Мукачеві, стрілецької пісні «Красне поле» в м. Хусті, де став лауреатом ІІІ ступеню, участь у міжнародному фестивалі духовної пісні у м. Снина (Словаччина), ряд фестивалів та концертів у районі.
 Тож, імпровізований виступ для відпочиваючих та обслуговуючого персоналу санаторію «Орлине гніздо» став свідченням завойованих симпатій більш широкого кола глядачів. Приємною згадкою залишиться спілкування з власником санаторію Василем Онисько, який   привітав всіх учасників з щирими побажаннями на майбутню творчу співпрацю. Хороша атмосфера, смачний іменний торт та чудовий відпочинок  додали учасникам хору ще більшого творчого піднесення. 


        Оксана Сідор - керівник хору




пʼятниця, 13 лютого 2015 р.

Два колективи – дві візитівки Іршавщини. 
А керівник – один!

       Мова йтиме про Народний фольклорний ансамбль «Іршава» та Народний хор лікарів Іршавщини, про два знакові колективи району, які представляють нашу культуру далеко за межами Закарпаття та України. Обидва колективи створила і керує ними до сьогоднішнього дня Надія Іванівна Мельник-Гудь, заслужений працівник культури Украхни. Ансамбль «Іршава» у цьому році відзначає своє 25-ліття, а хору лікарів – 15! Це привід не тільки для святкування, але і для розмови про чудову людину, талановитого керівника, особистість, роль якої у розвитку культури району важко переоцінити.
          Ідея створення фольклорного ансамблю народилася у 1990-му році, коли країна входила в кризу, коли культура переживала руйнацію, усі великі колективи району припиняли свою діяльність, розвалювалися. А у всі наступні важкі роки у районі діяв чи не єдиний колектив – «Іршава». Мало того, він їздив по Європі, по Україні, представляв наш край на найбільших і найпрестижніших фестивалях, став справжньою візитівкою району. Основу репертуару колективу  завжди складали пісенні і обрядові традиції Іршавщини, Закарпаття. В його концертних програмах органічно переплітаються  народний гумор, танець, фольклорно-етнографічні картинки, мелодії багатонаціонального краю, що було тоді новаторським а тепер залишається неповторним.
       Досвід закордонних поїздок показав, що найпривітніше глядачі сприймають мобільні рухливі колективи. Тому хореографія в ансамблі займає важливе місце. Для співпраці Надія Іванівна запросила талановитого хореографа-постановника, заслуженого працівника культури України Михайла Шютіва. Чудові і енергійні танці та колектив, що постійно омолоджується, дають вражаючі результати, концерти завжди проходять на  ура! Ансамбль пропагує народні обряди, фольклорну класику, збережену в наших селах, передусім це композиції «Довжанка», „Бубнарський”, „Раківчанка”, „Раковецький кручений” тощо.
         Ансамбль „Іршава” неодноразово приймав участь у міжнародних фестивалях народної творчості Словаччини, Угорщини, Польщі, Чехії, Португалії, побував з творчими поїздками у Франції, Швейцарії, Італії, Німеччині, Австрії, де концертні програми користувались великим успіхом. Колектив є лауреатом багатьох регіональних пісенних фестивалів на Україні (Львів, Івано-Франківськ, Рівне, Київ, Полтава, Сорочинці, Корець, Коломия), а також переможцем телевізійних конкурсних програм народної творчості „Сонячні кларнети”, „Горицвіт”,  «У гостях у Івана Поповича», які демонструвались по телебаченню у багатьох країнах світу.
          Колектив постійно у пошуках нових мелодій, танців, відроджує забуті традиції та обряди нашого регіону і втілює їх в піснях, танцях на великій сцені. Записано багато телевізійних музичних програм «Заспівайме собі файно»,  «Іршавські наспіви», «На фіглі до Марьки Голубинської»,  «На полонині», «Садиме капусту», «На рибалці», «На охоті», «Ріжеме свиню», «Підготовка різдвяних свят», «Щедрий вечір, добрий вечір», «Збираємо гриби», «Весна на Іршавщині», «Син Божий днесь народився» та багато інших.
       Про хор лікарів, до речі, єдиний колектив такого типу в області, теж можна говорити довго та багато. Створений він був із ініціативи професора Василя Васильовича Рішка, тодішнього начальника районного управління охорони здоров’я, тепер, на жаль, уже покійного. Всіляке сприяння з боку начальника, талант керівника Надії Іванівни, ентузіазм самих лікарів, які до того не мали де проявити свої таланти, зробили велику справу. Вдало підібраний репертуар, експерименти із сценічними постановками та виконання пісень у супроводі оркестру, фонограми чи фортепіано, акапельний спів, яскраві костюми – усе це працювало і працює на авторитет колективу та його незмінного керівника. Гастрольні поїздки та виступи на фестивалях – дається взнаки специфіка лікарської праці – здружують колектив, додають снаги та бажання жити із піснею та оптимізмом.
        Ми попросили кілька відомих людей району висловитися з приводу відзначення днів народжень колективів та сказати кілька речень про заслуженого працівника культури України Надію Мельник-Гудь. І ось що ми почули.
      Петро Добромільський, заступник голови Іршавської районної ради: І народний фольклорний ансамбль «Іршава», і народний хор лікарів під керівництвом заслуженого працівника культури України Нідії Іванівни Мельник-Гудь є візитівками нашого району. Районна рада та я особисто підтримували і будемо підтримувати усі таланти, які піднімають імідж Іршавщини, які прославляють наш край та Срібну Землю не тільки на теренах району, але і за його межами. Обидва колективи та і сама Надія Іванівна належать до таких людей. Після кожної їхньої поїздки на великі фестивалі в Україні чи за кордоном ми маємо нову нагоду гордитися тому, що привозять вони звідти нагороди вищого ґатунку – Гран-прі чи просто перше місце. Більше б таких активних і неординарних людей у нас було! До речі, часто заходжу на сайт фольклорного ансамблю і з задоволенням переглядаю їхні програми.
      Ганна Матіко, начальник відділу культури Іршавської райдержадміністрації: Я завжди говорю: якщо людина талановита, вона талановита у всьому. Надія Іванівна – це людина, яка завжди підтримає, порадить у важку хвилину.Надзвичайно приємно, що хором лікарів керує заслужений працівник культури України Надія Іванівна Мельник-Гудь. Приємно відзначити, що Іршавський хор лікарів – єдиний колектив художньої самодіяльності медиків у області. І ми цим гордимося. Минулого року у червні мені пощастило бути із хором лікарів та фольклорним ансамблем «Іршава» на фестивалі у Сніні (Словаччина). Саме я очолила цю делегацію і, як керівник, хочу сказати, що обидва колективи мали великий успіх, глядачі були просто у захваті від наших виступів. Приємно також, що хор лікарів виконує пісні місцевих авторів (Олесі Худи, Ганни Валюк (Гаврилик), Василя Кузана, Степана Гіги, Івана Поповича).           Нещодавно колектив пройшов успішно чергову атестацію. Члени комісії високо оцінили роботу колективу та особисто керівника. А глядачі аплодували стоячи. А перше знайомство з колективом «Іршава» співпало з моїм призначенням на посаду начальника відділу культури і туризму Іршавської РДА, коли «Іршаву» було запрошено на фестиваль у Воловець. Там глядачі сприймали колектив із викликами «Браво». І в той момент я відчула велику гордість за Іршавщину. За це – низький уклін Надії Іванівні, адже це дійсно талант від Бога, який Вам, Надіє Іванівно, потрібно берегти, а нам – цінувати!
  Сергій Караслай, начальник управління охорони здоров’я Іршавської райдержадміністрації: Ми намагаємося всіляко підтримати хор лікарів та особисто керівника – Надію Іванівну. Пісня, у виконанні хору, допомагає нам не тільки змістовно провести дозвілля, але у прямому розумінні позитивно впливає на процес оздоровлення людей, у першу чергу – самих лікарів. Адже вони щоденно переносять величезні навантаження, приймають десятки хворих, які, крім усього іншого, забирають енергію, виснажують інтелектуально та емоційно. Спів у хорі допомагає відновити нормальний психоемоційний стан організму лікаря, на короткий час виводить із замкнутого кола і дозволяє розслабитися та отримати естетичну насолоду не від споглядання чогось, а від участі, від власної самореалізації у творчому колективі. У результаті – і лікарі задоволені, і пацієнти отримують більшу віддачу.
          Зора Фенич, районний онколог, староста хору лікарів: Ми досить довго тримаємося. Нічого нас  не зламало. Але то все завдяки Надії Іванівній. Але з її боку ми отримуємо не тільки підтримку – у її особі ми маємо цікавого співрозмовника, порадника, товариша, яскраву особистість, яка, крім усього іншого, є і талановитим наставником, і чуйним керівником, людиною, яка дбає про всіх разом і кожного окремо. Лікарі багаті на таланти. Надія Іванівна дає можливість кожному найбільш повно розкрити талант виконавця, артиста, закоханого у музику та пісню. Є у нас уже і диск із піснями та колядками. Є поїздки, концерти, є можливість хоч на кілька днів забути про турботи і пожити у світі прекрасного. А ще хочеться сказати, що тепер ми дивилися всі по телебаченню «Битву хорів» і захоплювалися. Але те, що вони роблять і показують тепер – вона з нашим хором робила 15 років тому. Маю на увазі модернізацію хору – ми виконуємо такі пісні, про які і подумати не могли, що їх можна співати хором.
          Тетяна Кузан, районний терапевт, солістка хору лікарів: Дуже добре, що для нашого колективу керівник пише свої обробки. Вона добре знає наші вокальні можливості і таким чином так розписує голосові партії, щоб колектив звучав гармонійно, злагоджено і передавав максимум емоцій твору. Це надзвичайно великий позитив у нашій роботі. Дуже добре, що пісня об’єднала нас із солістом із Осою Юрієм Паньком. Він є психолог по спеціальності і дуже близький цим до професії лікаря. Нам легко співати з ним у дуеті. Нещодавно на семінарі працівників культури, коли колектив захищав звання «Народного», ми з ним виконували пісню Олександра Сабадаша «Пісне з полонини». Надзвичайна пісня, яка вражає своєю мелодикою.               Вона завжди сприймається на «біс». Приємно, що хор виконує також пісню Степана Гіги на слова мого чоловіка Василя Кузана «Золото Карпат». Хор показав високу культуру виконання – це і спів морморандо, ланцюгове дихання, динамічні відтінки, вміння співати з солістами і показати драматургію пісні.
          Юрій Буряс, староста фольклорного ансамблю «Іршава», хореограф: Надія Іванівна – дуже здібний керівник. Робота з нею – це постійно діюча творча лабораторія. Вона завжди приходить із новими ідеями і конкретно знає як їх реалізувати. Обидва колективи, якими вона керує, дуже дружні (незалежно від статусу і віку). Добре ще і те, що у нас постійно є концерти, ми презентуємо нашу творчість за межами району та за кордоном. Не багато колективів у області може похвалитися таким. Кожен із нас працює для того, щоб донести нашу культуру і традиції Іршавщини до жителів інших регіонів. Хоча не всі учасники мають музичну освіту, але кожен бажає бути в колективі, кожному цікаво брати участь у творчому процесі поруч із колегами. Вона хороший лідер, завжди стримана, натхненна у роботі – постійно знаходить якісь родзинки. Товариська, щира, відверта, чуйна і приємна у спілкуванні.
      Світлана Тинта, концертмейстер хору лікарів та ведуча майже всіх концертів, районний ендокринолог: У нашому колективі є кілька сімей – це сім’ї Попович, Сукович, Буря. Спільний спів і у сім’ях зближує людей, не тільки у колективі. Адже ми пізнаємо один одного з іншого боку, з творчого. Ми перестаємо бути особами без інтересів та без статі, перестаємо бути просто однаковими людьми у білих халатах – стаємо особистостями, які можуть реалізувати себе навіть на сцені, перед сотнями і тисячами людей,  Дає шанс мати ще одно коло – проживати ще одне життя. Відчуває наші потреби. Талановита дуже людина.
           Ірина Паньканинець, колега, керівник народного ансамблю «Освітянка»: Про Надію Іванівну? Слів нема. Одні захоплення! Ця жінка підняла народну музичну культуру Іршавщини на такий рівень, що нам іще працювати і працювати. Усі ці роки вона є лідером і тримає планку, ні на міліметр не опускаючи її. Можна про неї дуже багато говорити, але це – головне. Все інше – дурниця! До речі, саме Надія Іванівна створила колектив «Освітянка», вісім років керувала ним (а я була просто учасницею), а потім передала мені. Я щиро їй вдячна за це.
      Ольга Кукла, колега, керівник фольклорного ансамблю «Сколомиєчка»: Надія Іванівна – талановитий професійний керівник, прекрасна, добра, чуйна людина, красива жінка. Керівник, який дає собі раду і в фольклорі, і в естрадному жанрі, і в ліриці. Багатогранний талант дав їй Бог. Крім усього іншого вона вміє знайти підхід до кожного з виконавців, вміє знайти саме тих виконавців, які зможуть якнайкраще передати суть твору, розкрити його глибинне наповнення. Я дуже високо ціную її і як людину, і як професіонала своєї справи. Найсвіжіші її роботи – «Весільні наспіви» та «Віночок коломийок» – мені дуже подобаються.
         Менчук Наталія, директор Приборжавської школи мистецтв: Я завжди казала, що Надія Іванівна може зробити із ведмедя танцюриста, а із того, кому слон наступив на вухо – співака. Але у неї є ще й інший талант – вона вміє знаходити тих, хто ні з ведмедями, ні із слонами немає нічого спільного. І цих людей об’єднує у колективи, визначає кожному його роль, підбирає чудовий репертуар, робить обробки фольклорного матеріалу, зібраного у селах району та області. Завдяки ансамблю «Іршава» я об’їздила майже всю Європу, чого сама б собі ніколи не могла дозволити. Ми побачили як живуть цивілізовані люди і тепер хочемо туди. Усі наші концерти мали шалений успіх. І це не залежало від того, чи знають люди нашу мову, чи ні. Енергетика музики, танцю, нашого народного гумору підкоряла всіх і всюди однаково. Уся програма була тонко продуманою. Часто Надія Іванівна на ходу міняла програму, бо відчувала гостро настрої публіки. За це ми нерідко злилися на неї, адже перебудуватися на ходу не так просто. Але потім, коли був результат, ми всі були вдячними своєму керівникові. Надія Іванівна – перлинка нашого району. Знає весь район, усі традиції сіл, відбирає краще і, після власної талановитої обробки подає на суд глядачеві. Я безмежно вдячна за ту частку душі, яку вона вклала в мене. Вона побачила мій талант і всіляко сприяла його розвиткові. І так може сказати кожен учасник колективу. А ще у мене є таке побажання: у цьому році отримати від Надії Іванівни подарунок – збірку творів у її обробці. Мене особисто зачаровують її обробки пісень Олесі Худи: для тріо – «Коханий мій», для квартету – «Зелена пісенька», «Журавлик», «Метелики чужих надій» та вже знаменитої «Тобі Іршаво», яку виконує і хор лікарів. Ці пісні звучали на сценах Національної опери, палацу «Україна». А ще зовсім  недавно Надія Іванівна стала ідейним наставником та концертмейстером народного жіночого вокального ансамблю «Конвалії». І як вона все встигає? Я від неї не тільки багато вчуся, але і обожнюю її!
   Євгенія Мельник, хореограф Великораковецької дитячої школи мистецтв, багаторічний учасник народного фольклорного ансамблю «Іршава»: Надія Іванівна схожа на феєрверк, фонтанує ідеями і нестандартними поглядами на мистецтво. Із простої речі, звичайної мелодії, яку ми сотні разів чули і співали на весіллях чи у компаніях вона може зробити таку річ, що перехоплює подих. Усі її обробки надзвичайно професійні, яскраві та неординарні. Я горджуся, що у мене така тітка. Я виросла у колективі під її чітким керівництвом і як професійний хореограф, і як тамада. До речі, багато наших учасників проводять тепер різні заходи, концерти, весілля… А починалося все із одного анекдоту, який ми розказували чи не вперше в житті на сцені, на великій сцені як учасники програми ансамблю «Іршава». Ми всі вдячні своєму керівникові і бажаємо Надії Іванівні щастя і здоров’я, творчих успіхів ще на багато років активного життя. До речі, Надія Іванівна ініціювала видання збірки мого дідуся Івана Мельника «Лист із дерева життя». Він у нас був знаменитим у свій час поетом-піснярем. І моя тітка, і мій дідусь є для нас, молодих, прикладом того, як треба любити наші традиції і як їх примножувати.
     Іван Попович, Народний артист України: Ми неодноразово разом брали участь у концертах та телепрограмах. Надія Іванівна створила такі колективи, якими може гордитися Україна. Мені приємно, що хор лікарів виконує і мої пісні, як от «Карпатський край», «Закрпаття моє» та інші. Таких людей треба однозначно підтримувати. Коли я приїжджаю в Осій, де я народився зразу хочеться мені зателефонувати і поспілкуватися з щирими, світлими, творчими людьми, які випромінюють позитив, і мене заряджають тим же. Пропадає втома, і я готовий творити. Я часто повторюю при нагоді і без неї, що Надія Іванівна Мельник-Гудь уже давно Народна артистка України, а не просто Заслужений працівник культури України. Надійко, дай Бог тобі міцного здоров’я, творчої наснаги, невичерпної енергії, здійснення мрій, і я плекаю надію, що ми з тобою і твоїми колоритними колективами створимо ще багато спільних творчих програм.
Василь Кузан



                                                                                                                                      

понеділок, 2 лютого 2015 р.

У виданні на допомогу керівникам фольклорних ансамблів представлено фрагменти обрядової вокально-хореографічної композиції іршавського села
      
    Провідний методист Обласного організаційно-методичного центру культури Мар’яна Чегіль у виданні представила старовинний обряд – весілля, який побутує у селі Приборжавському Іршавського району Закарпатської області.
         Також подано історію села Приборжавське, здійснено літературно-графічний запис танцю, опис рухів, упорядковано нотний матеріал.
         Стане у пригоді викладачам коледжів, училищ культури та шкіл естетичного виховання, клубним працівникам, керівникам фольклорних ансамблів під час підготовки та проведення обряду весілля.
      Чегіль М.М. Приборжавське весілля: Фрагменти обрядової вокально-хореографічної композиції села Приборжавське Іршавського району Закарпатської області. – Ужгород: КП «Ужгородська міська друкарня», 2014. – 48 с. + 16 с. іл.
Вл.інф
 




У Хусті відбудеться вже VI Відкритий фестиваль-конкурс стрілецької пісні «Красне поле»
У рамках святкування 76-ї річниці Карпатської України 14–15 березня 2015 року у Хусті відбудеться VI Відкритий фестиваль-конкурс стрілецької пісні «Красне поле». Нагадаємо, засновниками й організаторами фестивалю є Закарпатська обласна державна адміністрація, управління культури Закарпатської облдержадміністрації, Обласний організаційно-методичний центр культури, Хустська районна державна адміністрація, відділ культури і туризму Хустської райдержадміністрації, Хустський міськвиконком, управління культури, молоді і спорту Хустського міськвиконкому.
До участі у фестивалі-конкурсі запрошуються аматорські вокально-хорові колективи, солісти-вокалісти, дуети, тріо, квартети, виконавці авторської пісні. Вік виконавців необмежений. Докладніше про захід, умови участі в ньому, бланк анкети учасника – у пропонованому за посиланням Положенні
На фото: Василь Снітар – соліст Стеблівської дитячої школи мистецтв, Хустський район
Вл. інф
http://zakfolkcenter.at.ua/
«ПОБАЧИВ СВІТ ЧЕРГОВИЙ НОМЕР ЩОКВАРТАЛЬНОГО ВІСНИКА «КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ДЖЕРЕЛА»
       
         Журнал, нагадаємо, видається з 2003 року Обласним організаційно-методичним центром культури і фіксує культурно-мистецьке життя Закарпаття.
        Одразу привертає увагу колоритна світлина (автор Юрій Мельник), на якій зафіксована режисер народного театру Свалявського районного будинку культури Маріанна Попович.
        Свіжий випуск – це два спарені номери. Він складається із десяти рубрик: «Коротко» (18 статей), «Відлуння подій» (17 статей), «Ювілеї» (7 статей), «Творча майстерня» (8 статей), «Цікаво знати» (2 статті), «У світ», «Постаті»,  «Актуально», «Стане у пригоді», «Пам’ять» – по одній.  Представлено матеріали 29 авторів.
        Теплотою відзначається інтерв’ю з народним учителем України Золтаном Жоффчаком, багато цікавих фактів про своє життя розповів народний  художник України Іван Бровді. А запропонував обидва матеріали відомий журналіст Василь Бедзір. Думками про щастя, мистецькі напрямки та секрети творчості ділився з Володимиром Мишаничем ужгородський художник Микола Іванчо. Ґрунтовну статтю про митця-філософа Яна Пашка із Хуста з нагоди 80-річчя  від дня народження підготував Володимир Мишанич. Життєвий і творчий шлях музиканта Мирослава Шутка описала у статті «Спочатку була скрипка, а потім – віолончель!» Юлія Тетерюк-Кінч. Про традиційні вишивки, ляльки-мотанки та свої творчі досягнення розповідала Василеві Бедзіру заслужений майстер народної творчості України, ювілярка Людмила Губаль. Кандидат педагогічних наук Олена Юрош із любов’ю та знанням справи написала про Ужгородську дитячу музичну школу № 1 імені П.І.Чайковського з нагоди  70-річчя закладу.
         Про викладача Ужгородського коледжу культури та мистецтв Марію Гомоляк і о.Миколая Лаурука із Румунії написані змістовні та повчальні статті кандидатом філологічних наук, заслуженим діячем мистецтв України Іваном Хлантою. Досягненнями і проблемами, які існують у галузі культури, ділився з Володимиром Мишаничем начальник відділу культури і туризму Берегівської райдержадміністрації Ласло Галас.
          Про прем’єри, гастролі і цікаві епізоди  34-го театрального сезону Закарпатського академічного обласного театру ляльок «Бавка»  повідомила Ніна Малишка. А заслужений працівник культури України Василь Кобаль по-батьківськи, щиро розповів про молоді таланти Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв.
        Два матеріали представив постійний дописувач, заслужений працівник культури України Василь Габорець. У рубриці «Постаті» опубліковано статтю про відомого закарпатського громадсько-культурного діяча Василя Русина (1935–2010), а у рубриці «У світ» – рецензію на книгу Віктора Шостака «Цінності, що виходять за межі часу».
         Для керівників самодіяльних художніх колективів і шанувальників народної творчості запропоновано закарпатську народну пісню з нотами «Ах, Боже муй» в обробці заслуженого працівника культури України Наталії Петій-Потапчук.
          Уперше на сторінках журналу виступив науковий співробітник Закарпатського краєзнавчого музею Михайло Біланич і запропонував цікаву статтю про скульптора-ливара ХІХ століття із села Шелестово Мукачівського району Валентина Віллашека.
          Також широко представлено у номері участь самодіяльних колективів Закарпаття у фольклорних фестивалях як в Україні, так і за кордоном. Декілька  матеріалів присвячено відкриттю виставок робіт відомих у краї художників та майстрів народної творчості, описано низку культурно-мистецьких акцій.
          Уже десять років поспіль упорядковує та готує матеріали до друку завідувач редакційного сектору Обласного організаційно-методичного центру культури Марина Офіцинська. Проілюстровано журнал «Культурологічні джерела» яскравими та якісними фотографіями.
          Отже, приємного перегляду і читання.
          До слова, у 2014 році побачили світ три журнали.
                                                                                                                       Людмила Веклюк,
                                                  завідувач відділу Обласного організаційно-методичного центру культури

  http://zakfolkcenter.at.ua/
Марія Капцош: «Культура формує інтелект людини»

…Поле пересіяти ще можна. А життя… Один раз живемо: ні переорати, ні пересіяти. Через те треба прокладати рівну борозну й сіяти чистим, добірним зерном.
Юрій Мушкетик
 
             Кожен захоплюється неповторними краєвидами, які оточують село Приборжавське. А через нього протікає річка Боржава, в яку зливаються й інші потічки, що живлять цілющою водою навколишню природу. Тож не дивно, що тут одвіку селилися люди. Ця краса чарівна і вабила, а мальовничі ліси, гори, долини дозволяли людям мати необхідне для прожиття. Тут, у рідному селі, пригадує Марія Дмитрівна, материна пісня, живе слово, заворожуючі голоси дримби, сопілки, цимбалів, поклик трембіти були тими золотими ключиками, що відчиняли людські серця, несли чистий струмінь народного мистецтва. «До мене, – стверджує Марія Капцош, – народна пісня прийшла, як звично приходила у дитинстві до мого і попередніх поколінь, маминим голосом. Я дуже зримо бачу ті довгі зимові вечори в натопленій селянській хаті, коли мама при гасовій лампі біля стола пряла кужіль і час від часу наспівувала ту чи іншу пісню-коломийку. Я любила слухати пісні і часто задумувалася над тим, про що співалося в коломийці. Народна пісня – цілюща жива вода, своєрідні ліки од усіх криз і катастроф. У неї, без сумніву, Богом закладена зернина любові до рідної землі».
           Справді, все почалося з рідного села Приборжавське, що на Іршавщині, де 13 грудня 1953 року народилася Марія Капцош. У 1972 році закінчила Хустське культурно-освітнє училище за спеціальністю – керівник самодіяльного оркестру народних інструментів. Трудову діяльність розпочала першого серпня 1972 року на посаді директора будинку культури села Приборжавське, де працювала до лютого 2013 року.
            З 1972 року Марія Дмитрівна – керівник гуртків: вокального, солістів-вокалістів, тріо художньої бригади, художнього слова, драматичного. З 1990 року керує народним фольклорним ансамблем «Приборжавська долина». За підсумками Всесоюзного соціалістичного змагання клубних установ за 1988 рік в Українській РСР Приборжавський будинок культури нагороджений Дипломом Міністерства культури СРСР і ЦК профспілки працівників культури третьої грошової премії. Шостого листопада 2002 року будинок культури нагороджений Почесною грамотою Закарпатської облдержадміністрації. За підсумками Всеукраїнського огляду-конкурсу сільських клубних закладів будинок культури нагороджений Дипломом ІІІ ступеня Міністерства культури і мистецтв України (2003). Багатьма районними й обласними грамотами та дипломами нагороджені гуртки художньої самодіяльності будинку культури.
           14 травня 2007 року родинний ансамбль будинку культури брав участь у Всеукраїнському фестивалі сімейної творчості «Родинні скарби України» у Києві в Українському домі, нагороджений Дипломом Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту. Родинний ансамбль – учасник багатьох районних та обласних фестивалів, а також переможець Міжнародного фестивалю, що проходив у Доброму Місті (Польща, 2002). У 2006 році зразковий фольклорний дитячий ансамбль «Сколомийка» (керівник Ольга Кукла)  виступав на Всеукраїнському фестивалі «Котилася торба» в місті Кузнецовськ. Брав участь в обласному турі Всеукраїнського фестивалю-конкурсу народної хореографії імені Павла Вірського, обласному фестивалі «Чисті роси», у творчому звіті майстрів мистецтв і художніх колективів Закарпатської області у палаці культури «Україна» (Київ, 2004), нагороджений Почесними грамотами. Зразковий фольклорний дитячий ансамбль «Сколомийка» та народний фольклорний ансамбль «Приборжавська долина», яким керує Марія Дмитрівна, постійно беруть участь у районних фестивалях «Вертеп», «Да святиться ім’я твоє», ковальського мистецтва та народних промислів  «Гамора», обласних, всеукраїнських оглядах і фестивалях.
              За досягнуті творчі успіхи та активну діяльність, популяризацію  народного мистецтва, високу професійну майстерність, вагомий особистий внесок у культурно-мистецьке життя, збереження народних традицій, директор будинку культури нагороджена багатьма почесними відзнаками, грамотами, подяками різного рівня.
             Марія Дмитрівна переживає, що через певні економічні негаразди у країні,  культура на селі, по суті, вимирає. А це значить, що вимирають наші споконвічні традиції, пересихають джерела національного духу. Бо сільська культура – то живлюще коріння всієї української національної культури. Нині стоїть важливе завдання – захистити культуру від подальшого падіння, зупинити цей негативний процес. І до цього Марія Капцош докладає чимало зусиль. Вона всіляко заохочує співаків старшого віку, бо це вчителі від народу, від української казки і пісні, чимало з них вчать своїх дітей берегти пам’ять роду, відчувати генетичну єдність поколінь, плекати любов до народних традицій, культури.
            А збереження пам’яток культури є важливою державною справою і запорукою культурного розвитку будь-якого народу, справедливо вважає Марія Дмитрівна. Вони виконують виховну функцію, формують моральні норми й естетичні смаки, з іншого боку, рефлекторно причетні до процесу національного самоусвідомлення, релігії та громадянських обрядів, алегорично свідчать про минуле і навіть пророкують майбутнє.
             Марія Дмитрівна разом з односельчанами особливо любить виконувати коломийки, бо в них, здається їй, безліч людських сердець б’ються одночасно, і кожне розповідає про своє. Одне – про сміх, друге – про смерть, третє – про музику, четверте – про красу. І кожне по-своєму – про кохання. Незважаючи на високу ідейно-художню вартість коломийок, вони, справедливо наголошує Марія Дмитрівна, практично маловідомі в рідній країні. «Ми, українці, на диво, не цінуємо ті духовні скарби, котрими могла б пишатися кожна європейська нація. Порівняйте, з яким пієтетом ставляться до своїх пісень, наприклад, у сусідніх Словаччині та Румунії. А в нас нині чимало талановитих співаків волею обставин опинилися далеко від рідних домівок. Не можна уявити повноцінного духовного життя без прилучення людей до нашої культури, унікальних творів мистецтва. Зберегти надбання минулого, віднайти забуте та відновити втрачене, передати його майбутнім поколінням – наш святий обов’язок», – резонно зауважує Марія Капцош.
            Спостерігаючи за сучасним станом культури, нині, як ніколи, виникає необхідність збирати і популяризувати вершинні здобутки нашої духовності, зокрема народної пісенності. Тільки культура здатна застерегти, врятувати українське суспільство від катастрофи. Тому цілком зрозумілим стає той факт, що Марія Дмитрівна активно допомагала мені під час записів пісень у селі Приборжавське. Вона добре знає всіх співаків-односельчан, їхній репертуар. Вона рекомендувала саме від них фіксувати пісні. Часто запрошувала їх до будинку культури і там гуртом співали. А я занотовував їхні пісні на диктофон. Чимало їх потім увійшло до збірника «Пісні Іршавщини» (2005), особливо весільні пісні, зафіксовані від Марії Капцош (1953 р. н.) і Марії Лях (1942 р. н.), Марії Петровцій (1953 р. н.), Івана Сабадоша (1926 р. н.), Марії Світлинець (1938 р. н.) та ін.
            Маючи великий досвід роботи на селі, Марія Дмитрівна переконана, що у фольклорі наше коріння, наш родовід, славні події і славетні особистості. У ньому – наша гордість і гідність, минуле й майбутнє і найголовніше – ідея, яка нас об’єднує, гуртує в єдину громаду, всіх – старого і малого, священика і політика, офіцера і вчителя, робітника й управлінця. Це те, що ми знаємо і любимо, куди повертаємося з усіх доріг, з чим пов’язуємо свої сподівання і творимо своє життя. Відроджуючи їх, ми поширюємо і підносимо українську самобутність, через яку вивищуємось самі. 
            Як людина, що глибоко вболіває за долю рідної культури, Марія Дмитрівна турбується, щоб фахівці-фольклористи дбайливо плекали справді народні традиції та обряди рідного краю, ретельно їх досліджували, зберігали і пропагували. Вона висловила цікаві думки й пропозиції про те, що могли б старанно вивчати співочі традиції як сімейних колективів, так і окремих виконавців, а потім за своїми записами відтворити кращі зразки. Нагромаджений матеріал і досвід спонукав би ініціаторів провести фестиваль, який би засвідчив, що в нашому регіоні все-таки зберігся автентичний (необроблений) фольклор – такий барвистий і самобутній. Носіїв його не сплутати ні з ким. Вони мають знання і вміння передавати справді народну манеру музикування, виконання пісень, танців, відтворювати обряди, проводити ігри. Такий фестиваль міг би бути святом автентичного фольклору. Учасниками свята народної культури стали б тільки носії автентичного фольклору. Саме цим свято й відрізнялося б від решти фестивалів України, в яких беруть участь народні колективи, що виконують оброблені музичні твори. Показати характерні для певної місцевості традиційні ігри та забави. У рамках фестивалю пройшла б і науково-практична конференція «Традиційна народна культура: збереження самобутності в умовах глобалізації». Такі думки може висловлювати тільки по-справжньому закоханий у свою справу, досвідчений працівник культури, яким є Марія Капцош.
           Судячи з української преси з мізерними тиражами для такого великого європейського народу, яким є український, поодиноких передач радіо й телеканалів, Марія Капцош справедливо наголошує, що Україною поширюється духовний голодомор. Це не бачене досі зросійщення України. Преса, радіо, телебачення, книги, кінофільми, дитячі відеофільми – все це мовою вчорашнього і нинішнього завойовника і русифікатора.
           Марія Дмитрвна глибоко переживає, що наша рідна українська мова – безцінний скарб нації – все ще і в незалежній Україні перебуває у занедбаному стані. Вона мріє про той час, коли урядові структури своїми заходами сприятимуть запровадженню української мови у різні сфери суспільного життя, щоб телебачення, радіо більше приділяли уваги питанням мови та історії України. Рідне слово зберегло нашу націю. Це генетичний код кожного народу, це його історія й сучасність. Важко уявити, наголошує Марія Капцош, що сталося з тими добродіями, що відмовляються від батьківської мови, однієї з найкращих мов у світі.
           Марія Дмитрівна захоплюється не тільки піснями. Ще в підлітковому віці несподівано відчула непереборне бажання вишивати, створювати самобутні композиції, які самі лягали на полотно. Вона прагне збагнути і примножити красу навколо себе. Кольоровими нитками вимальовує людське життя, на якому, як кажуть у народі, як на довгій ниві. Вишивки пані Марії красномовно ілюструють творче ставлення людини до всесвіту, до природи. У її творах домінують споконвічні поняття – добро і зло, правда і кривда, боротьба за справедливість. Та не тільки Марія Дмитрівна захоплюється вишиванням. Чимало приборжавських жінок уміють усе: шити, вишивати, ткати, малювати, виховувати дітей, грати на інструментах, красиво співати. Та всьому цьому їх навчили матері. Вони прищепили їм любов до рідного краю, до народних традицій, щоб ці премудрості вони передавали дітям.
           Марія Дмитрівна працювала на ниві культури в той непростий час, коли діяла з Москви команда творити й виконувати так званий радянський фольклор з уславленням більшовицьких вождів, їх партії, червоної армії, «найдемократичнішої» сталінської конституції тощо. Тому справжні народні таланти опинилися в ярмі, але навіть у під’яремному стані прагнули хоч якось зберегти своє рідне мистецтво, змушені були вигадувати для цього всі можливі форми.
          Але, як відомо, без підтримки друзів, рідних неможливо реалізувати задумане. І Марія Дмитрівна щиро вдячна усім, хто був поряд із нею, радів її успіхам, підтримував. Саме завдяки цим людям і, звичайно, наполегливій праці, упертості здобуто все те, що має на сьогодні. Особливо вдячна своєму чоловікові Михайлові Івановичу, який теж любить народне мистецтво. Він був учасником інструментального ансамблю будинку культури рідного села, грав на ударній установці. Також у сімдесятих роках брав участь в ансамблі «Приборжавська долина»). Справді, Бог зводить людей і лаштує їхні долі так, щоб ясним вогнем палала любов між ними, щоб ставали вони родичами по духу. Тому вони можуть із задоволенням повторювати слова зі Святого письма: «Нема чоловікові кращого, як ділами своїми радіти, бо це доля його (Еклезіаст, 3).
             Марія Дмитрівна по-справжньому радіє, що її діти й онуки теж причетні до мистецтва. Так, Син Віталій (1975 р. н.) у 1990-х роках був учасником народного фольклорного ансамблю «Приборжавська долина». Його дружина – Віра Михайлівна – закінчила Київський національний університет культури та мистецтв. Нині працює викладачем Довжанської дитячої музичної школи (інструмент баян). Діти Віталія та Віри – Роман грає на скрипці і має намір вступати до Дрогобицького музичного училища. А першокласник Руслан грає у сімейному ансамблі Капцошів на бубенчику.
            Донька Марії Дмитрівни – Мар’яна (нині – Чегіль) – з 1986 по 1996 роки  була учасницею ансамблю «Приборжавська долина». У 2005 році закінчила Київський національний університет культури та мистецтв і отримала повну вищу освіту за спеціальністю – хореографія та здобула кваліфікацію – балетмейстер народної хореографії, викладач фахових дисциплін, артист. З 2009 року – провідний методист із хореографії Обласного організаційно-методичного центру культури. З 2011 року – учасниця народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Ужгород» Ужгородського міського центру дозвілля – будинку культури. ЇЇ чоловік – Юрій Степанович Чегіль – закінчив відділ декоративно-прикладного мистецтва (кафедра художнього металу) Львівської національної академії мистецтв (1992–1998). Працює викладачем Коледжу мистецтв імені Адальберта Ерделі Закарпатського художнього інституту. Діти Мар’яни і Юрія – Андрій і Юрій – пробують свої здібності відповідно на кларнеті та ударній установці.
            Варто ще сказати, що Марія Капцош з любов’ю і натхненням керує церковним хором. З неабиякою майстерністю виконують «Святий Боже», «Херувимську», «Достойно єсть», «Отче наш» та інші твори. «А під час співу духовних пісень, – наголошує Марія Дмитрівна, – у мене всі негативні думки вивітрюються з голови. Лишається лише мелодія і нічого зайвого. Я відчуваю себе у первозданному стані, переповнена почуттям вдячності до своїх колег, які співають разом зі мною». Хористи стверджують, що через прекрасні мелодії духовних пісень ми повинні освятити свої душі. І ці пісні треба донести до сучасного слухача. Як важливо нині, коли суспільство перебуває у кризовому стані, сказати, щоб люди почули – все залежить від них, від їхньої чистоти і святості.
          Надзвичайно сумлінна, виконавча, доскіплива, уважна до інших, готова допомогти у скруті й біді, Марія Дмитрівна завжди стоїть на сторожі інтересів культури, України, патріотом якої була і є, тому все життя трудиться в культурі, зберігає її, творить, примножує.
            Маючи великий досвід роботи у культурі, Марія Капцош мола б написати спогади про все прожите й пережите упродовж десятиліть становлення та розвитку культури в рідному селі. Це був би цінний матеріал для майбутніх дослідників, притому, що Марія Дмитрівна – дуже точна, скрупульозна і послідовна. Це була б цікава і потрібна книжка, яку залюбки прочитають працівники культури та інші читачі. І так само знайдуть для себе необхідний матеріал історики соціального процесу кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Упевнений, що така книга особливо важлива власне зараз, коли в душах українців прокидається потреба кращого пізнання культури нашого талановитого народу.
         Марія Капцош слушно наголошує, що основоположними чинниками культури є формування інтелекту країни, коли розпочався непростий процес пробудження національної самосвідомості громадян і оновлення глибоких патріотичних почуттів.
           Чесно пройшла свої круті дороги Марія Дмитрівна, багато зробила для рідного краю, для української культури, і хочеться, щоб ці дороги тривали й тривали, щоб дарували нам радість подальшого знайомства з її діяльністю. Тож побажаймо їй не зупинятися на шляху до омріяної вершини. І хай цей шлях буде позначений щастям – тим щастям, яке вона вміє так спрагло чекати і так гостро переживати.

Іван ХЛАНТА,
кандидат філологічних наук,
заслужений діяч мистецтв України

http://zakfolkcenter.at.ua/