пʼятниця, 20 лютого 2015 р.

Два скарби Івана Мельника

Йому судився недовгий життєвий шлях – довжиною лишень у 57.
Йому пекло й боліло – всеньке життя – як тужний відголосок нелюдських тортур, що замолоду зазнав у севлюських катівнях від пір’яників.
Але яким же він був життєлюбом, сповненим оптимістичних устремлінь! І як тонко, щемно, хай деколи й наївно звучало його поетичне слово, пронизане добротою та любов’ю до всього сущого, до матінки – природи, до рідної землі. І, звичайно, до людей, до яких мав велику приязнь та шанобу, й котрі відповідали навзамін йому тим же – теплотою й щирістю.
Мова – про славетного поета-пісняра з Великого Раківця Івана Гавриловича Мельника, чиє 95-річчя з дня народження відзначить у нинішньому році творча спільнота краю.
Крізь товщу десятиліть, крізь пелену буденності до нас, неначе ковток свіжого повітря дійшли його збірки «Наливайтесь, грона» (1960), «Кого любиш дівчино» (1963), «Скибки сонця» (1973) і колективна збірка «Пісне моя, доле моя» (1967), що стали справжньою окрасою й кришталевим скарбом поетового багатого творчого доробку.
Нині так же пишуть … Проза буття витіснила з комп’ютерного набору свіжі порівняння, незвичні звороти, несподівані паралелі.
Вслухайтесь у цей віршований шепіт:
Припорошив сніг
Плетиво доріг
І гарячий дих
Років молодих…
Весно, озовись!
Мовкне біла вись…
Мовкне, бо не зна,
Що душа – струна!
Або ось це, потаємним болем, що вихлюпнулось на папір із закапелків душі:
Так у роті сухо, терпко,
Під грудьми пече.
Поклади мені веселко,
Руку на плече.
Як її відчую дотик.
Може, полегша…
Вір: життя не анекдотик.
Жде чогось душа…
Старожили села ще й до тепер згадують, що Іван Гаврилович писав – наче пісню співав (у кишенях завжди мав на похваті шмат паперу й олівець). Мелодійні, ритмічні, майже всі його твори можна покласти на музику. А якби не писав, а передавав пензлем на полотні те, що відчував, став би неперевершеним самобутнім художником.
Так уже судилося долею, що поряд по життю йшли дві непересічні особистості, два таланти, два брати – поет Іван Мельник і самобутній композитор Семен Мельник. У творчому тандемі вони дали життя не одній пісні, які, на теперішньому слензі, стали справжніми хітами того часу й посіли чільне місце у репертуарах знаних колективів. Пісні «Верховино, полонино», «Яблука червоні», «Сад – сад виноград», запальні танці «Раківчанка», «Ардярський (Бубнарський)», «Раковецький кручений» підхопив і поніс по світу Закарпатський народний хор.
Активний дописувач районної новинки «Нове життя», різносторонньо обдарований і начитаний , Іван Гаврилович став першим завідувачем сільської хати-читальні. А що не уявляв собі життя без пісні, без народної творчості, то й створив агітбригаду, з якої потім, представляючи Закарпаття, підкорив столичну сцену Києва. Згодом агітбригада стала кістяком ансамблю пісні і танцю «Виноградар», де пліч-о-пліч й творили брати Мельники, апробувавши в колективі усі свої твори й довівши їх до вершин майстерності. Учасники ансамблю згадували, що коли виступали у Києві, до братів Мельників підійшов знаменитий Григорій Верьовка керівник однойменного хору: «Я не вірю, що ви двоє з села»…
… У народі кажуть, що щасливі ті батьки, котрі знайшли своє продовження в дітях. Четверо доньок Івана Гавриловича та його дружини Ніни Омелянівни – Надія, Людмила, Ніна й Оленка, а тепер уже й молода паросль – численні онуки й правнуки так чи інакше мають в душі запалену батьком і дідом свічку любові до народної творчості. Перша скрипка, звісно, за Надією, що заслужено стала заслуженим працівником культури України, по крупинці збираючи фольклорні шедеври. За довге творче життя вона випестувала й виростила не один народний колектив. Разом з фольклорним ансамблем «Іршава», яким керує ось уже чверть століття, об’їздила чи не пів – Європи, зачаровуючи вибагливу публіку філігранною майстерністю. Виконання пісень і хореографічних композицій.
А ще вразила та синівська (вірніше, дочірня) трепетна любов до татка і мамочки (для Раківця таке величання було дивиною), яку доньки пронесли крізь довгі роки. Їхніми стараннями і зусиллям увіковічнена пам'ять про батька у збірці його вибраних поезій «Лист із дерева життя», що побачила світ позаторік в Ужгородському Поліграфцентрі «Ліра». Переднє слово написала член Національної спілки письменників України Хрестина Керита. А торік, у пору цвітіння маків, Закарпатська облтелерадіокомпанія Тиса-1 показала стрічку «Пам’яті поета-пісняра з Іршавщини Івана Мельника». Зворушливо, на фоні розкішної природи, завідувач редакції телерадіопрограм мовами національних меншин Віра Кобулей камінчик до камінчика збирає про нього – Людину, Митця, Лірика – спогади – одкровення членів великої Мельниківської родини, колишніх солісток «Виноградаря», колег по перу, односільчан. Надія Іванівна Мельник-Гудь зізнається, що дуже хотіла записати співанки у виконанні квартету у складі Ксенії Бокотей, Ірини Галайди, Герміни Коцан (і вона ще юним дівчам стала учасницею колективу). І хоч роки посріблили скроні й побороздили обличчя, та як чисто ведуть у піснях ці жіночки свої партії! Ніби і не було 30-річної перерви.
Своє слово про поета у стрічці мовили голова обласної організації Спілки письменників Василь Густі, Хрестина Керита, дочки, онуки, ба! Вже навіть правнуки вправляються у прадідових віршах. А онуки Євгенія Мельник і Мишко Калинюк ведуть свої хореографічні студії, в чому також проявилися дідові гени.
Він не набув за життя великих матеріальних статків. Та Іван Гаврилович того й не прагнув.
Бо Всевишній нагородив його значно ціннішими коштовними скарбами – поезією і гарною, люблячою родиною. А вони вічні.
                                                                                                                    Тетяна Палінчак

  






Немає коментарів:

Дописати коментар